0

Поезія Г.П. Данилевського

У літературній спадщині Г.П. Данилевського значне місце належить поезії,  присвячені рідному краю. Зробивши спроби художніх перекладів його віршів та виокремивши в них підтекстове прочитання, було зроблено асоціативний аналіз поезії. Вивчаючи тексти віршів Григорія Данилевського, переконуємось у їх здатності викликати асоціації. Знаючи, що сприймання підтекстової інформації можливе лише на основі усвідомлення ідейного зміст твору, виявленню метафоричності образів вдаємося до аналізу мовних одиниць усіх рівнів: слів, фрагментів тексту, цілісних художніх текстів. Розуміємо, що без сприйняття підтексту творів, неможливо осмислити їх ідейний зміст.

Асоціативний  аналіз поезії, присвяченої рідному краю

Для аналізу взято вірші, що ввійшли до 9-томного сьомого посмертного видання (1893р.) і  належать до поетичної спадщини Данилевського, що підпадала під нищівну тогочасну критику: «Привіт Батьківщині» (1845р.), «Слов’янська весна» (1846р.), «Біля колиски» (1849р.), «Степ» (1852р.), «Ні перед жодною красунею колін ти не схиляв» (1852р.), «Хуторок» (1857р.), «Гроза»  (1858р.) , « Коли моя радість шумить і сміється»(1856р.), «До дружини» (1874р.)

Першим друкованим твором Г.Данилевського був вірш «Слов’янська весна», що з’явився у журналі «Ілюстрація» 1846 році, на той час Григорію було 17 років. Вже у першому творі спостерігаємо індивідуальність стилю поета. Вірш яскраво малює картину пробудження природи. У кожному слові відчувається життєдайна сила і краса, а в той же час спокій і зваженість, притаманна юному поету, якою пронизана вся поетична спадщина.

В цьому і є одна з особливостей його стилю:

Знову у небі здійснить похід

Бог Світовид,

Шубу зимову за морем залишить,

Все оживить.

Поміж фіалок, в гаї тінистім,

Сяде Услад

В келих вологи націдить хмільної

Всім виноград.

В нетрях русалки звісять Купала

Колиску знов,

І перед нами без покривала

Леля любов …

Вражають образність мови, незвичайна міфологічна насиченість:

Світовид – бог Сонця – символ оживлення природи;

Услад- бог Весни, Краси , Врожаю;

Лель – захисник людей, бог кохання і родинного життя;

Купала – бог плодючості, згоди і любові.

Відзначаємо символічність звертання до слов’янської міфології , позитивність образів, навіть русалки — злі духи води, мають чудову місію, звісити колиску Купали. А таємничість та метафоричність образів надають поезії особливого змісту, завуальовано малюють картину пробудження природи, мрії про майбутній достаток та врожай, щасливе родинне життя. Вважаємо цей вірш символічною візитною карткою поета Слобожанщини.

Цінним у розумінні поетичної  спадщини Г.Данилевського є його вірш «Привіт Батьківщині» (Додаток Д). Це високопатріотичний, сповнений юнацького запалу, глибокопафосний твір.

Вірш написаний з незвичайно категоричним настроєм, що вирізняє його серед низки поезій Данилевського, та дає чітко зрозуміти громадянську позицію шістнадцятирічного поета. Це вірш — виклик долі, вірш-заповідь.

Тож геть від мене, сну блаженний,

І смутку ти не наганяй,

В безодню часу відійди

І сумом думки ти не грай!..

Поет не хоче жити окремо у штучно  створеному «дитячому» світі «світі сну», але і вступити в нерівний бій з іншим світом «нелюдяним», де «золото» цінніше за людські чесноти, ще не може. Але все ж таки підсвідомо борючись, звертається за допомогою до рідного краю:

Благаю лиш тебе: домчися

До мрій улюблених моїх

І в помисли мої вселися,

Життю радіти дай весь час,

Розваж їх мрією моєю,

Що я любив, любив часом…

Скажи, що я не в їх країні, –

Де пам’ятають друзі вірні…

Сльозу тяжку лиш забери

І груди вільні не стискай,

Залийся хвилею гучною

Моє ти серденько не край!..

Так юний поет виявляє патріотичні почуття, дає обіцянку завжди буди  відданим своїй батьківщині, бо його внутрішній потяг до волі перемагає ( Додаток Е).

Та де б не був в житті своєму,

Чи у келії хмурій і смутній,

Чи у суді перед столом

Із вічно змученим пером, –

…завжди, завжди душею

Полину я у рідний край,

В той край, де мрією розквіт, –

Де пам’ятають ще мене…

Вірші «Хуторок», «Гроза», «Степ» – на перший погляд  можна віднести до пейзажної лірики, але саме в цих творах бачимо вияв української ментальності поета, його непідробну любов до рідної батьківщини. І гордість не лише за рідну землю, щедру, благодатну, а і привернення уваги високих чиновників до життя людей південноросійської провінції. Ці вірші написані в період перебування Данилевського на батьківщині, саме тоді, коли він залишив усе: кар’єру чиновника, коло поважних знайомих, і поїхав додому, на Україну – «вчитися, придивлятися, прислуховуватися, збирати, працювати у тиші та міцнішати подалі від світу»[6]. Тож недаремно у вірші «Хуторок»  він звертається до тих, «кому призначено  долею лихою в столицях мати лиш вікно перед фабричною стіною», і недаремно поет із зменшено-пестливою  інтонацією натякає саме їм, про «вічно сіренький деньок», і із хистом справжнього художника вимальовує життя у цій же таки рідній йому південноросійській провінції:

Стави, виблискуючі сталлю,

Скирти пшениці золотої,

І дощ кривий над синьою даллю,

І ліс, мов дим, над кручею.

Свою синівську любов він не перестає втілювати у творах того ж таки періоду, а саме у вірші «Степ»:

Я тону в ніжнім шепоті лип і беріз,

І у гордому шумі дубових гілок,

В тихім шелесті трав і гучному лепеті лоз,

В плескотанні води і дзижчанні джмелів;

І я хочу обняти

Пишні груди пустелі, мов мати,

Між деревами й квітами –

Я засну, мов дитя!

Образ матері – захисниці Землі, символічно переплітається з відданою синівською любов’ю..

Тож особливу увагу звертаємо на вірші, де змальовано жінку: жінку-кохану, жінку-дружину « Коли моя радість шумить і сміється», «До дружини»:

Друже, Юлечко, невже

На життєвому шляху

Квіти всі зірвали вже

І других нам не знайти?

Ні, мій проліску безцінний;

Як в душі любов жива,

В цілім світі лиш для тебе

Вічна, радісна Весна!

Дух нашого народу відчувається  навіть у зверненні до дружини, лагідне «друже» — виражає не лише повагу до жінки, а і демократичність у родинних стосунках. Особливе ставлення до дружини, прагнення романтики у родинних стосунках вражають. Поет намагається доторкнутися до найвразливіших струн жіночого серця, глибоко переконаний , що родинні стосунки – вічні. Він впевнений, що родинне тепло, краса людських взаємних почуттів – залежить від любові, якою сповнюються душі людей.

«Біля колиски» вірш-романс, як визначає його жанр сам поет –розкриває перед нами образ люблячої, доброї, чуйної людини. Знаючи ставлення до музики, вміння співати Данилевського, можемо відчути ту лагідність, батьківську любов, яку він з радістю переносить у поетичні рядки.

Цінним з огляду на особливий  пафосний мотив є вірш «Ні перед жодною красунею колін  ти не схиляв» (1852р.). В ньому відчувається рішучість і незалежний гордий настрій ліричного героя.  Наголошуючи на дитячо-мирну душу, що не знає ні холоду, ні спеки, вільне від полону серце, поет нагадує про вільнолюбний характер душі ліричного героя.

Та прийде час і зовсім інші речі

Зненацька в тиші відгукнуться;

Вона, немов орел, що прагне волі,

Відчувши крила, озоветься.

Так символічно готуючи підґрунтя для зародження нового почуття, автор показує непередбачуваність душі ліричного героя: від спокою, зрівноваження – до вибуху емоцій.

Дослідивши цикл віршів, присвячених рідному краю, визначаємо провідні мотиви лірики Г.П.Данилевського:

  • Возвеличення краси і неповторності рідного краю, збереження кращих на

родних традицій;

  • Віддана синівська любов до батьківщини, радість служіння Вітчизні;
  • Прославлення мирної праці хлібороба-трудівника на власній землі;
  • Щирість у ставленні до жінки-матері, жінки-дружини, краса чистих родин

них стосунків.

Зважаючи на історичну добу, складність історичної ситуації середини та кінця ХІХ століття, звертаючи особливу увагу на підтекстове прочитання поетичних творів Г.Данилевського, вдаючись до асоціативного аналізу поезії, спостерігаємо як вміло поет через метафоричність образів доносить свої ідеї:

  • малюючи картину пробудження природи, весну, поет сподівається на пробудження нових почуттів, певних змін у житті;
  • описуючи картину природи після дощу — наголошує на тому, що все омилося і навкруги стало «бойко и светло»;
  • зображуючи орача-селянина, який не боїться дощу, що «хлыщет наискось в лицо», натякає, що він (орач-селянин) не боїться нічого;
  • а коли після дощу павук знову обплів павутинням дві троянди, то поет з сумом констатує, що на павутинках залишились дощові сльози — отже знову нічого не сталося, змін не буде, приспана воля вільних козаків-степовиків;
  • тож павук,що вміло обплітає троянди, — ворог, який присипає свідомість народу.

Отже, з одного боку бачимо спокійне зрівноважене життя, а з іншого — бажання змін. Недаремно в поезії домінують образи дощу, грому, вітру, блискавки, хмар. І все це поряд з широким степом, блакитним небом, квітучим садом, скиртами золотої пшениці, ставами, високими тополями та глибокими ярами. У кожному слові відчувається сила і краса. А в той же час спокій і зваженість, якою пронизана вся поетична спадщина нашого земляка – це і є особливий вияв нашого  менталітету.

Світлана Салогуб

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *